20 квітня в Рівненському районі назавжди попрощалися з Героями-Захисниками України.

У Костопільській громаді в День жалоби віддали останню шану Назару Корнійчуку.

Захиснику було всього 24 роки.

Назар Корнійчук загинув 17 квітня внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, коли повертався з побратимами у зону бойових дій.

Народився Назар 7 квітня 1999 року в місті Костопіль. Закінчив Костопільський ліцей-інтернат спортивного профілю, навчався в Рівненському державному аграрному коледжі та закінчив юридичний факультет в місті Київ. Після навчання проходив військову службу. Був спеціалістом радіоелектронної розвідки Збройних Сил України.

У перший день повномасштабного вторгнення росії в Україну Назара Корнійчука мобілізували на військову службу. Герой захищав нашу державу від російської військової агресії практично з перших днів повномасштабного вторгнення на територію України. Він був старшим солдатом, оператором-кулеметником взводу військової частини.

Назар назавжди залишиться у пам’яті доброю, світлою, позитивною та чуйною людиною, яка завжди прийде на допомогу.

У Героя залишилася дружина.

Поховали Назара Корнійчука в місті Костопіль на «Новому» кладовищі поруч із іншими Воїнами Небесного легіону.

20 квітня в Березнівській громаді оголошено Днем жалоби за загиблими Захисниками України – в селі Зірне проводжали двох Воїнів, які загинули в один день 14 квітня на Донеччині в районі населеного пункту Мирне під час ракетного обстрілу: 50-річного Анатолія Харчука та 49-річного Віктора Лашту. Обидва Герої проживали в селі Зірне.

Анатолій Харчук – рядовий, водій автомобільного відділення взводу матеріального забезпечення військової частини, був призваний на військову службу 1 лютого 2023 року. До війни працював водієм у відділі освіти, молоді та спорту Березнівської міської ради.

У мирному житті Анатолій разом із дружиною виховали двох доньок, був добрим господарем, прекрасним чоловіком, люблячим батьком та дідусем для п’яти внуків, щирим другом.

Анатолій назавжди залишиться у пам’яті всіх, хто його знав, порядною і доброю людиною.

Поховали Захисника України Анатолія Харчука на місцевому сільському кладовищі зі всіма військовими почестями. Біля могили відважного Воїна пролунали залпи військового салюту на честь земляка.

Віктор Лашта – молодший сержант, механік відділення технічного обслуговування автомобільної техніки взводу технічного забезпечення військової частини, був призваний на військову службу 2 березня 2022 року. До повномасштабної агресії займався автомобільними перевезеннями вантажів.

Прощання з Віктором та заупокійний молебень розпочався у будинку в селі Зірне, в якому проживав Захисник. Потому, військовий автокортеж з тілом загиблого Героя проліг із села Зірне через місто Березне та села Березнівської, Соснівської громад у рідне село воїна – Маринин. Там у Свято Преображенському храмі було завершено чин похорону та поховання з військовими почестями на місцевому кладовищі села Маринин.

Віктор запам’ятався всім, хто його знав та поважав, доброзичливим, хорошим товаришем, люблячим чоловіком. Земляки, військові побратими цінували його як професіонала з ремонту автомобілів.

Цього ж дня в Рівному попрощалися та провели останньою життєвою дорогою Героїв-Захисників України Юрія Майстренка та Олександра Максименка.

14 квітня на Донеччині ворожий ракетний обстріл обірвав життя двох наших земляків, справжніх Захисників, кадрових військових, які в перший же день повномасштабного вторгнення забули, що вже звільнені в запас, і з новим запалом, силою, енергією та мудрістю стали у стрій, щоб захистити нашу країну. Це підполковник, заступник командира частини Юрій Майстренко та майстер-сержант Олександр Максименко.

Юрій народився на Хмельниччині у місті Ізяслав у сім’ї військовослужбовця. Після школи здобув фах токаря, а за тим – пішов на строкову службу в армію. Вже після неї вступив у Кам’янець-Подільське вище військове командне училище. В 1987 році, після завершення навчання, Юрія направили на службу у Сибір та Красноярський край. Повернутися додому в Україну вдалося лише у 1992 році.

Спершу служив на Сарненщині, Юрій став заступником військового комісара Сарненського РВК. А в 1996 році його призначили військовим комісаром у Корець. Йому тоді було трохи за 30. Іще через п’ять років він став військовим комісаром Гощанського ОРВК. Він завжди дбав про своїх підлеглих, не проявляв жодної зверхності чи пихи – всі для нього були рівні. У 2004 році підполковник Юрій Майстренко звільнився в запас із лав Збройних Сил України. Відтоді почав шукати заняття для душі, таким стали пасажирські перевезення. Майже 17 років він провів за кермом. Пасажири дуже любили з ним їздити, бо ж дбав про їх безпеку і комфорт. Він ні з ким не конфліктував, був чесним, надзвичайно добрим до людей.

Юрій разом із дружиною виростили двох синів Олександра та Владислава, він жив для дружини, для дітей.

Ранок повномасштабного вторгнення росії в Україну розпочався для сім’ї з телефонного дзвінка. Юрій, не вагаючись, відразу вирушив у військкомат. За тим зробив іще рейс – забрав людей із Києва, і знову – у військкомат. Вже 26 лютого він став частиною Збройних Сил України. А разом із ним і двоє синів. Усі вони служили в 14 окремому стрілецькому батальйоні. Вони разом були на Сумщині, у Бахмуті, на Київщині, після невеликої відпустки знову: Бахмут, Краматорськ, Слов’янськ. Юрій дуже переживав, адже йому виповнилося 60. Писав рапорт, щоб йому дозволили далі служити. І йому дозволили служити далі. Військовий був заступником командира. Міг віддати наказ і відійти, але він був зі своїми хлопцями до кінця.

14 квітня під час ракетного обстрілу зі сторони противника поблизу села Мирне Донецької області 60-річний підполковник, заступник командира частини Юрій Майстренко героїчно загинув.

Олександр Максименко народився у Житомирі. Саме там минули все його дитинство та юність, саме там зародилося бажання служити рідній країні. Тож Олександр вступив у Київське вище інженерне радіотехнічне училище протиповітряної оборони імені Маршала авіації О.І.Покришкіна. За тим, вірою та правдою відстоював цілісність України, учасник бойових дій – захищав незалежність у 2014 році в зоні проведення антитерористичної операції.

Професійний військовий віддав 28 років військовій службі, у 2019 році вийшов на пенсію.

Олександр був чудовим сином для матері, хорошим батьком, завжди дбав про дітей: 21-річного сина та 15-річну донечку; був хорошим другом, вірним товаришем, відданим побратимом. Скільки всього доброго зробив для своєї частини, для сусідів, знайомих, хлопців, з якими служив.

Олександр дуже любив риболовлю, знав навколишні ліси, мав просто «золоті руки». Він чудово готував, вдома все практично зроблено його руками. З дружиною мали безліч планів, мрій.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Олександр не став чекати виклику. Забрав із Києва сина-студента, відвіз дітей до мами у Житомир, адже дружина весь час була на службі. А тоді – вирушив добровольцем захищати свою країну, якій присягав на вірність. Пішов не в свою частину, а в новостворену – 14 окремий стрілецький батальйон.

47-річний майстер-сержант Олександр Максименко, виявивши героїчну стійкість і мужність, під час ракетного обстрілу зі сторони противника героїчно загинув 14 квітня 2023 року в районі села Мирне на Донеччині.

Похоронили Героїв на території кладовища «Нове».

Щирі, досвідчені Захисники знали, що таке війна, але не тікали від неї, а, навпаки, мужньо та віддано боронили нашу свободу.

Обидва Захисники – зразок справжнього козацького духу, приклад для наслідування й розповідей майбутніх поколінь.

20 квітня у Здовбицькій громаді гідно, з державною символікою, живим коридором провели в останню путь жителя села Гільча Перша, військовослужбовця Богдана Шваю, 22 січня 1995 року народження.

Богдан народився в мальовничому селі Гільча Перша. Зростав веселим та допитливим хлопчиком, дуже любив свою родину.

Закінчивши 11 класів Гільчанської школи, лишився працювати в рідному селі, виконував різні роботи, а особливо любив займатися будівництвом. На місці довго не сидів. Спочатку працював у місті Луцьк, потім поїхав підкорювати столицю, де також працював будівельником. Допомагав родині. Мріяв купити автомобіль.

Війна застала Богдана в рідному селі.

24 серпня 2022 року, отримавши повістку з військкомату, був призваний до лав Збройних Сил України, проходив навчання в місті Яворів. Пізніше в складі військової частини був направлений у місто Дніпро.

Авдіївка, Бахмут – це міста, де Герой воював у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти, захищаючи суверенітет та цілісність нашої держави.

Не зважаючи на війну, зустрів своє кохання, дівчину Анжелу з Кривого Рогу. Мріяли одружитися. Та не судилося.

12 квітня 2023 року, під час виконання бойового завдання в населеному пункті Новобахмутівка Покровського району Донецької області, внаслідок артилерійського обстрілу, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок, у бою за Україну, відданий військовій присязі солдат Богдан Швая загинув, отримавши поранення, несумісні з життям.

Воїну назавжди залишиться 28.

Герой поповнив лави Небесної варти, захищаючи спокій своєї родини та Батьківщини.

У пам’яті рідних, друзів та знайомих Богдан назавжди залишиться світлим, чуйним, добрим та люблячим, надійним та порядним.

Церемонія поховання Героя відбулася на кладовищі села Гільча Друга.

Щиро просимо прийняти наші співчуття рідним та близьким людям, друзям, військовим побратимам Воїнів, розділяємо з вами нестерпно-пекучий біль від непоправних втрат.

Надто висока ціна нашого миру. Герої віддають життя за нашу свободу і незалежність України у війні з російськими окупантами.

Дуже гірко усвідомлювати, що діти лишаються без батьків, дружини – без надійних чоловіків. А ми – без найкращих наших співвітчизників.

Вічна світла пам’ять, слава, честь і шана військовослужбовцям Збройних Сил України: Назару Корнійчуку, Анатолію Харчуку, Віктору Лашті, Юрію Майстренку, Олександру Максименку, Богдану Шваї!

Голова Рівненської районної державної адміністрації – начальник Рівненської районної військової адміністрації Олександр Коваль

(у публікації використано інформаційні матеріали Костопільської, Березнівської, Рівненської міських рад, Здовбицької сільської ради)