Знову сумна звістка сколихнула Рівненський район.

Сьогодні Березнівська громада попрощалася й провела до місця вічного спочинку земляка-Героя Олександра Шнайдера  з міста Березне.

Олександр народився 11 жовтня 1991 року у місті Березне. З 1998 року по 2009 рік навчався у Березнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 2. У свій час працював оператором на лінії мокрого збагачення на ВАТ «Березнефарфор».

У травні 2023 року захисник був призваний на військову службу по мобілізації. Служив механіком-водієм медичного пункту єгерського батальйону. Упродовж служби він врятував життя не одного свого побратима, а своє не вберіг.

Евакуаційний транспорт Олександра на початку лютого  в Луганській області  потрапив під ворожий обстріл. Наш Герой отримав тяжку вибухову травму.

Лікарі військово-медичного клінічного центру Північного регіону міста Харків боролися за його життя до останнього та 9 лютого 2024 року серце українського воїна перестало битися. 

Рідні пам’ятають Олександра як чесну і відповідальну та завжди добру і щедру людину. Був люблячим сином для батьків, найкращим братом для сестри і завжди усміхненим дядьком для племінника.

Поховали Олександра зі всіма військовими почестями на міському кладовищі в урочищі «Лукавець» на Алеї Слави поруч із земляками, які віддали своє життя за майбутнє незалежної України.

Чорна війна забирає від нас справжній цвіт нації, молодих, сильних, щирих та відданих воїнів. Рівненська громада попрощалася із Героями Іллею Полянським та Ярославом Лицевичем.

Ілля Полянський народився 12 березня 1999 року у місті Пологи на Запоріжжі. Навчався у місцевій школі №1, а за тим у Державному університеті телекомунікацій у Києві за спеціальністю комп’ютерна інженерія.

“Він не служив в армії, навчався в магістратурі — вступив на державну форму навчання, навіть був у числі тих, хто отримував стипендію. Паралельно працював на міжнародну IT-компанію. Дуже любив ліс, хоч і виріс на Запоріжжі. У море його, як то кажуть, не заженеш, а от з лісу не виженеш. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, замість того, щоб виїхати з Києва, Ілля вступив у територіальну оборону. Вже наступного дня в розмові казав, що отримав зброю й стоятиме на захисті, щоб ми йому не заважали,” - розповідає тато Героя Олександр. 

Згодом Ілля перейшов до підрозділу Сил спеціальних операцій, а після — до Збройних Сил України. Говорив сам, що пройшов бойові позиції на усіх напрямках.

“Проте, багато про бойові будні не розповідав. Казав, що йде шлях воїна. Дуже пишався своїм підрозділом, тим, як вони діють. Говорив, що йтиме до Перемоги. Він завжди посміхався, ніколи ні в чому не розчаровувався. Казав, що не можна ні про що шкодувати, і що він ні про що не шкодує,” - розповідає дружина Героя Марія.

Навіть після отриманого поранення Ілля відмовився повернутися до цивільного життя. “Хто ж буде в окопах? Хто буде захищати?” - запитував він у тата, коли мова зайшла про демобілізацію.

Яскравий вогонь життя 24-річного старшого солдата Іллі Полянського згас 12 лютого 2024 року під час бойових дій на Донецькому напрямку.

Ярослав Лицевич народився 19 червня 1995 року у селі Дідівка Локницької громади Вараського району. Закінчив Нобельську загальноосвітню школу. Після закінчення 10 класу вступив у Любешівське професійне технічне училище на спеціальність будівельник. За тим, навчався в Національному університеті водного господарства та природокористування. 

У 2016 році Ярослав підписав контракт зі Збройними Силами України, учасник бойових дій в антитерористичній операції на сході нашої країни. Після демобілізації Ярослав працював за кордоном, його дуже поважали у компанії, керівник зробив своєю “правою рукою”. Але, коли ворог розпочав повномасштабне вторгнення, не став чекати в чужій країні, повернувся додому, аби стати на захист Батьківщини.

“Справедливий, надзвичайно добрий, порядний, він ніколи не кидав ні друзів, ні побратимів. Так звик по життю, так робили і у його підрозділі,” - розповідає сестра Героя Ольга. А мама додає: "Що такий син — це справжня гордість". 

Ярослав одружився у 2022 році. Для дружини був всім: справжнім захистом, батьком, чоловіком, другом. А в 2023 році в сім’ї народився синок Михайлик. За його майбутнє воїн і стояв на фронті до останнього.

Справжній друг, на якого можна покластися в любій ситуації, герой, який добровільно пішов захищати свою Батьківщину і сімʼю. Душа компанії і веселун. Таким пам’ятатимуть Ярослава побратими.

“Ми з Ярославом проходили службу ще з полігону, також плече в плече багато чого пережили. Він був і залишиться для мене найкращим, був не просто товаришем — братом. Це дуже тяжка втрата для всіх, хто його знав. Він та людина, яка віддавала все для інших і хвилювався за інших більше за всіх,” - розповідає побратим Єгор.

“Ми прийшли в бригаду в один день, разом проходили всі тяготи служби. Він був дуже відповідальною та чесною людиною, завжди допомагав в будь-яких ситуаціях. Це не просто описати словами втрату близького друга.” - каже побратим Героя “Худий”.

28-річний солдат Ярослав Лицевич загинув 12 лютого 2024 року у бойових діях на Донецькому напрямку. У Героя залишилися дружина, син, мати, сестра.

Прощання із Героями відбулося  сьогодні на майдані Незалежності у Рівному. Поховають Іллю Полянського у селі Радиславка Олександрійської громади Рівненського району, поряд із тестем Олексієм Чижуком, який загинув у боротьбі за Україну у 2022 році, а Ярослава Лицевича — у рідній громаді в селі Нобель, Вараського району. 

Здолбунівська громада провела в останній шлях  молодого земляка - бійця Володимира Бойка. 

Володимир народився у Здолбунові, зростав разом зі старшою сестрою. Закінчивши Здолбунівську ЗОШ І-ІІІ ст. № 3,  вступив до Квасилівського професійного ліцею та здобув спеціальність «слюсар з ремонту автомобілів». Маючи багато планів та перспектив, Володимир переїхав до м. Суми. Але згодом повернувся та пішов працювати у ПАТ «Дікергофф  Цемент Україна».

До лав Збройних Сил України його мобілізували у січні 2023 року. Пройшов навчання у Великій Британії. Потому у складі 95 окремої десантно-штурмової бригади  вирушив у зону бойових дій. Воював на Лиманському напрямку, де отримав поранення. Але згодом повернувся на військову службу в новостворену 148 окрему артилерійську бригаду. Був пілотом-коригувальником вогню артилерійської розвідки, яка перебувала на той час на Запорізькому напрямку.

9 лютого 2024 року солдат Володимир Бойко помер внаслідок поранень отриманих під час виконання бойового завдання. Йому був лише 31 рік. 

Вічна пам'ять та слава Героям

Глибокі співчуття рідним, близьким і побратимам.

В.о голови Рівненської районної державної адміністрації - начальника Рівненської районної військової адміністрації Володимир Леонов.