В історії кожної країни є героїчні сторінки, є вони і в українській історії. Цими днями українці вшановують 100-річчя Другого зимового походу Армії УНР та 100-ні роковини розстрілу вояків Армії УНР у селі Базар Житомирської області.

Так, 23 жовтня 1921 року у Львові був створений «Штаб Повстанської армії на Україні». Командувачем армії призначили генерал-хорунжого Юрка Тютюнника, начальником штабу – полковника Юрка Отмарштейна.

Похід вирішили розпочати трьома групами – Бессарабською (під проводом ґенерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка), Подільською (полковник Михайло Палій-Сидорянський, потім полковник Сергій Чорний) та Волинською (під проводом самого ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника).

Наприкінці жовтня поляки звільнили з таборів понад тисячу добровольців, яких таємно переправили до прикордонних сіл. Отож, Волинська група на чолі з Ю.Тютюнником 4 листопада 1921 року перейшла польсько-радянський кордон.

Перший час група не мала значних сутичок із червоноармійцями. У кожному зайнятому селі повстанці влаштовували збори селян, закликали їх до повстання, що в окремих випадках давало свої плоди, і до повстанців приєднувалися люди. Повстанці також отримували необхідне продовольство й одяг, адже були погано обмундировані та недостатньо озброєні.

Перші серйозні бої сталися під Коростенем, а згодом – і за сам Коростень. 6-7 листопада повстанці опанували місто та звільнили з в’язниці близько 500 в’язнів, переважно селян, заарештованих за відмову здавати хліб продзагонам. Але надовго втриматися в Коростені повстанці не змогли, бо на допомогу червоним із Житомира надійшли два бронепотяги та тисяча курсантів школи червоних старшин. Повстанці змушені були відступити. Полковник Отмарштейн вважав здачу Коростеня поразкою та радив Тютюннику повертати назад до Польщі, але генерал-хорунжий вирішив іти далі на схід, щоби під Києвом з’єднатися з Подільською групою. Така його позиція стала фатальною для повстанців, адже об’єднатися зі своїми не вдалося, а групу почали постійно переслідувати загони 9-ї кавалерійської дивізії Григорія Котовського. Вступаючи у постійні бої з котовцями, повстанці виснажувалися.

16 листопада учасники Волинської групи переправилися через річку Тетерів між селами Колінці і Блидча, які були зайняті військами Котовського. У місці переправи береги річки були болотистими, а лід – тонким, тому абсолютна більшість вояків наскрізь промокли. Наступного дня по полудні рушили далі, в напрямку села Звіздаль, біля якого були атаковані серед щирого поля трьохтисячною кіннотою Котовського. Зав’язався жорстокий бій, у якому загинули близько 400 повстанців.

У полон, за даними більшовиків, потрапили 537 чоловік, в тому числі і поранені. На ніч полонених закрили у церкві, де Котовський проводив допит.

До розстрілу більшовики підготувалися заздалегідь. Під селом Базар за наказом червоноармійців селяни викопали велику й глибоку могилу, яку під час розстрілу оточили червоні. Вони мали розганяти селян, які на звістку про розстріл зходилися з навколишніх сіл і хуторів.

Першу партію засуджених на розстріл повстанців вивели 21 листопада. Приречених вояків вишикували перед могилою та запропонували покаятися та перейти на бік червоних. Але, слово взяв козак Степан Щербак, який заявив: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить». Після цих слів вояки почали співати «Ще не вмерла Україна…». Як згадують очевидці, розстріл, який вели з двох кулеметів «Льюїс», тривав усю ніч.

Червоноармійці Григорія Котовського розстріляли 359 українських вояків. У радянських публікаціях на цих подіях лежало табу, але завдяки емігрантській літературі, яка зберегла спогади учасників того походу, пам'ять про загиблих патріотів живе та буде жити.